«Я сам», або Кілька слів про універсальний дизайн

 Це приклад того, яким має бути найяскравіший період життя кожної людиниЦе приклад того, яким має бути найяскравіший період життя кожної людини

Інвалідність — не вирок, якщо забезпечити людей з обмеженими можливостями доступною інфраструктурою та архітектурою. За великим рахунком, інвалідність людини створює її навколишнє середовище в країні, зокрема місті, де вона живе. Адже доки існуватимуть фізичні, комунікаційні перепони й загалом штучні бар'єри між світом здорових і світом тих, у кого є «група», стільки ж людина буде обмеженою, і не лише у правах. Така думка була озвучена під час прес-клубу «Незалежне життя людей з інвалідністю. Чи можливе це в Україні?», учасниками якого стали експерти програми розвитку ООН, Міністерства соціальної політики та Міністерства освіти і науки України.

Інвалідність: від медичної моделі до соціальної

Ще в 50-х роках ХХ століття прагматичні американці підрахували, що на одну непрацездатну людину припадає 5 працездатних, а до 2050 року це співвідношення становитиме 1:1. Очевидно, що без упровадження змін вимальовувалася перспектива довічного утримання великої категорії людей із функціональними порушеннями, яких ставало все більше, а тривалість життя зростала. Саме тому цивілізований світ відмовився від безвихідної медичної моделі інвалідності, що акцентувала увагу на хворобі людини, її лікуванні й реабілітації, а отже, сприяла пасивності та споживацькому способу життя людей з інвалідністю. Саме тоді розпочався рух за громадянські права таких людей, і за словами експерта Національної асамблеї інвалідів України Володимира Азіна, на зміну прийшла соціальна модель, що передбачає встановлення інвалідності з урахуванням того, наскільки пристосоване довкілля до їхніх потреб. «У Конвенції про права інвалідів (ратифікована, до речі, в Україні у 2009 році) сказано, що інвалідність виникає внаслідок зіткнення з перешкодами, котрі ускладнюють пересування, орієнтування на місцевості та комунікацію, — розповів він. — Усуваючи ці перешкоди, ми усуваємо, власне, й саму інвалідність».

Таким чином у світі розпочався новий підхід у формуванні навколишнього середовища, що отримало назву універсальний дизайн (далі УД). Він був розроблений групою науковців в Університеті штату Північна Кароліна й набув широкого впровадження у світі.

Місце, де зручно інваліду, зручне всім, або 7 принципів універсального дизайну

Головною особливістю УД, що стосується предметів, оточення, програм та послуг, є врахування потреб усіх людей незалежно від їхнього стану здоров'я (особливо для маломобільних груп, таких як літні люди, жінки з дитячими візочками), тобто створення середо-вища максимально придатним для користування без необхідності адаптації або спеціального дизайну. Водночас УД не виключає допоміжних пристроїв для конкретних груп з інвалідністю там, де це необхідно. Наприклад, тактильно-контрастна вказівна смуга в приміщенні вокзалу для орієнтації незрячих, котра є зручною для всіх пасажирів. Як зауважив пан Азін, концепція УД щодо дизайну продукції, побудови приміщень та міської інфраструктури, організації транспортної системи та при наданні послуг передбачає застосування семи принципів:

Статистика за 2011 рік показує, що кожний 15-й в Україні — інвалід, однак на вулицях це непомітно, тому що частина людей цієї групи не залишає власної зони комфорту, обмеженої порогом їхніх помешкань  

1-й — ручний, для людей з різними можливостями, котрий не наголошує на «особливостях» таких людей, а робить простір максимально зручним для всіх;
2-й — гнучкий, він може використовуватися по-різному, залежно від потреб;
3-й — простий та такий, що передбачає інтуїтивне використання;
4-й — здійснює ефективну комунікацію з тими, хто в ньому перебуває;
5-й — запобігає травматизму;
6-й — не вимагає значних фізичних зусиль для його використання;
7-й — має простір із такими габаритами та конфігураціями, що дозволяють вільно в ньому пересуватися.

Тобто, говорячи про УД в плані забезпечення прав людей з інвалідністю (до речі, термін «інвалід» у світі вважається є неприйнятним), мають на увазі реалізацію прав усіх людей. А це розумно й вигідно в усіх відношеннях.

За інвалідністю не бачимо людину

На жаль, в Україні УД як такого немає. Більшість спроб зробити щось «для інвалідів» набувають недолугих форм. Справа не тільки в пандусах чи «ліфтах» у транспорті, якими все одно неможливо скористатися. Корінь проблем криється у ставленні суспільства до людей з інвалідністю як до інакших. «У всьому світі інвалідність розуміють як частину людського життя, це нормально, адже людина є вразливою до хвороб та різних негараздів, що можуть спіткати будь-кого, — продовжує пан Азін. — Я так само планував собі кар'єру військового й ніколи не думав, що буду прикутий до візка. Звичайно, я навчився забезпечувати себе сам і сьогодні складаю іспит в університеті «Україна». І маю можливість зробити це завдяки керівництву вишу, яке сприймає інвалідність не як щось виняткове, а створює умови, аби такі студенти як я не відчували своїх вад здоров'я».

На жаль, це поодинокі приклади. Тож виходить, що де-юре ми переходимо на соціальну модель інвалідності, а фактично залишаємося на медичній, сприймаючи людину з інвалідністю як хвору.

«Що ми бачимо в ЗМІ: публікації чи сюжети на цю тему викликають дві емоції — або жалість, або захоплення, якщо, наприклад, «сліпі зійшли на Говерлу» або «інвалід на візку об'їхав усю Європу», — каже експерт центру соціальної, професійної та трудової реабілітації інвалідів Геннадій Свєт. — Як приклад УД, візьмемо таку лояльну в плані доступності організацію як метрополітен, де встановлені три звичайні проходи й один широкий для інвалідів. За принципами універсальності, мало б бути чотири широких проходи (в іншому вигляді це є дискримінацією), що влаштовували б усіх. Таблички на будинках — це взагалі якесь суцільне шкідництво: 90% не читаються, тому що їх фізично неможливо прочитати, до того ж не тільки тим, хто погано бачить, або ж узагалі їх треба шукати на іншому боці будинку».

Розумне застосування — це реально в Україні?

Як відбувається в розвинутих країнах? «Спочатку створюють умови, а вже потім приводять у відповідність до стандартів Конвенції й ратифікують. Адже якщо робити навпаки, то тим країнам довелося б задовольняти чимало позовів до судів, а це колосальні суми виплат», — пояснює представник Міністерства соціальної політики Павло Жадан. У нас же, навпаки, спочатку документ, а далі як пощастить. «Я б сказав, що українське законодавство не суперечить Конвенції, але в той же час і не містить деталізуючих механізмів, котрі б дозволили будівельникам і службовцям зрозуміти, що саме має бути зроблено в тому чи іншому вигляді, — каже він. — На жаль, перепланувати, реконструювати всі архітектурні споруди (а 90% їх зведено за часів СРСР) жодного бюджету не вистачить. Але ж і нинішні забудовники, мотивовані лише зиском, не поспішають дотримуватися нормативів. Тим часом міжнародні організації підрахували, що своєчасне врахування забудовником потреб в архітектурі, про котрі йде мова, вартуватиме 1% від вартості всього будинку. Після зведення — до 40% його вартості.

А втім, УД — справа часу та зусиль влади і громадськості. За словами пані Аделін, сприяти цьому покликана програма «Сприяння інтеграційній політиці та послугам людей з інвалідністю в Україні», що реалізовується в рамках ООН партнерства на національному рівні та регіональному (Харківська, Донецька області).

Чернігівські Відомості

Дополнительная информация