Методика визначення доступності

Методика визначення доступності об’єкту громадського призначення для громадян з особливими потребами

У 1999 році на заміну державних будівельних норм колишнього Радянського Союзу (СНИП 2.08.02-89) Україна розробила свої (ДБН В.2.2-9-99), які стали чинними з 1 січня 2000 року. Додаток "Г" цих норм чітко визначив параметри обладнань і пристроїв, якими мають облаштовуватися будинки та споруди. Проте дотепер ми не бачимо широкого втілення цих норм у життя.

Про безбар'єрність йдеться не тільки в цих державних будівельних нормах (ДБН). Почнемо з того, що Конституція України визнає всіх рівними у своїх правах. Тобто, наприклад, візочник має право, як і будь-хто, відвідувати місця праці, відпочинку, торгівлі, культові тощо. Проте реально це є неможливим. Також законодавчо вимоги щодо безбар'єрності в соціальній інфраструктурі передбачено ще у 1991р. Законом «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні». У наказі Держбуду від 05.09.2001 р. № 175 йдеться про недопущення проектування, проведення експертизи, введення в експлуатацію об'єктів, які не враховують вимоги державних будівельних норм щодо забезпечення прав інвалідів. Зрештою, є державна програма, затверджена постановою Кабінету Міністрів України «Про забезпечення доступу людей з обмеженими фізичними можливостями до об'єктів житлового та громадського призначення» від 04.06. 2003 р. № 863. Та попри це, інвалід-візочник продовжує долати бар'єри, нерідко ціною власного життя (зверніть увагу на більшість пандусів і ви зрозумійте, про що я кажу), а всі накази залишаються на папері. Чому так?

Здавалося б, інспекції архітектурно-будівельного контролю згідно із перерахованими законодавчими та нормативними документами не мали б приймати в експлуатацію ту чи іншу будівлю, якщо вона є недоступно для людей з інвалідністю.

Але виходить така колізія: повноваження інспекції – лише перевіряти, чи новозбудований об’єкт виконано відповідно до проекту. Отже, упущення відбуваються ще на першому етапі, коли органи архітектури видають завдання на проектування (АПЗ). Чому так? Мабуть, тому що немає чіткої схеми відповідальності, не передбачені штрафні санкції тощо.

В Указі Президента України від 1 червня 2005 року № 900/2005 йдеться про додаткові заходи для забезпечення безумовного додержання центральними та місцевими органами виконавчої влади законодавства щодо створення належних умов життєдіяльності людей з інвалідністю. Термін виконання є досить стислі. Чи можливо за кілька місяців виправити все, що не було зроблено за 15 років? Принаймні, треба прагнути.

Президент зобов'язав один раз на півроку інформувати його про реалізацію передбачених заходів. Це дуже добре. Проте хотілося б, аби робили це також і люди, для яких створюється безбар'єрне середовище. Тоді Глава держави зможе побачити реальну картину. Наведу один приклад: коли Національна Асамблея інвалідів України (НАІУ) звернула увагу на звіт однієї з облдержадміністрацій, в якому було прозвітовано про створення безбар'єрного середовища в цій області, то були здивовані - все виглядає надто добре. Місцеві чиновники подали те, що хочуть побачити можновладці. Але ж знаючи про правдивий стан, то це не зовсім відповідає дійсності.

У багатьох розвинутих країнах Світу створені комітети доступності, куди входять представники від незрячих, глухих, візочників, людей похилого віку чи молодих сімей. Комітети виконують дорадчу та консультаційну функцію, надаючи фахівцям та представникам влади оцінку щодо доступності з позиції користувача. З урахуванням висновків комітетів приймаються ті чи інші рішення.

Лише постійне втручання людей з інвалідністю та інших небайдужих людей зможе покращити ситуацію і в нашій державі. В Україні таких комітетів поки що немає, хоча вони і передбачені вже згаданою Державною програмою, а також згаданим Указом Президента. Лише в поодиноких містах, де є активісти, котрі пройшли вишколи на семінарах-тренінгах з безбар’єрності, що проводить Національна Асамблея інвалідів України, створили громадські групи впливу на місцеві органи влади у процеси створення безбар’єрності. При цьому ставлять перед собою мету звертати увагу структурним підрозділам архітектури та житлово-комунального господарства на недоліки, керуючись чинною нормативною базою та застосовуючи законодавчі важелі з метою поступової ліквідації усіх бар’єрів та створення універсальної доступності.

У першому методичному посібнику НАІУ ми подавали методику проведення аудиту доступності об’єктів громадського призначення. За цією методикою було визначено 9 ознак, які впливають на повну та універсальну доступність соціальної інфраструктури для усіх категорій громадян.

Зокрема:

  1. Безпроблемне пересування по прилеглій території:
  2. Наявність визначених місць для паркування автомобілів інвалідів найближче до входу у будинок.
  3. Входи/виходи, двері
  4. Доступний заїзд у приміщення, сходи/пандуси.
  5. Відсутність порогів, широкі двері, широкі коридори.
  6. Доступність до усіх поверхів у приміщенні (ліфти, ескалатори, пандуси тощо).
  7. Наявність доступних і пристосованих для неповносправних санітарно-гігієнічних приміщень: туалету, душової тощо.
  8. Доступні для людей у візках таксофони, банкомати.
  9. Означення місцезнаходження (піктограми).

За цією методикою проводилися аудити доступності у різних містах України від Києва до провінційного райцентру. Але, як з'ясувалося, така повна методика ще не є на часі для нашого суспільства, оскільки Україна стоїть лише на початку шляху створення безбар’єрного, універсально доступного середовища, зручного і безпечного для усіх категорій громадян. Ми тішимося будь-якому пристосуванню, який з’являється в довкіллі, навіть якщо він і не є досконалим. А причиною недосконалості є ментальність суспільства та невігластво фахівців в галузі архітектури та будівництва, які елементи доступності виконують будь-як, не керуються при цьому відповідними чинними нормативами (ДБН). Часто при цьому посилаються на відсутність коштів. Але зваживши на матеріали оздоблення деяких будівель очевидно, що це не є правдою і не це є причиною.

З власного досвіду, як користувача інвалідного візка, зауважується, що для більш-менш самостійного пересування людині у візку необхідно забезпечити елементами доступності у довкіллі в наступних випадках?

  • безпечне та безпроблемне пересування пішохідними шляхами/тротуарами по прилеглій території;
  • наявність неподалік від громадського об’єкту автостоянки з виділеними місцями для паркування чи зупинки автотранспорту, котрим користуються інваліди особисто, або іншим транспортом, котрим привозять неповносправних людей;
  • доступні чи пристосовані для людей з інвалідністю входи в будинки/споруди;
  • доступність для людей з інвалідністю приміщень в будівлі;
  • доступність та пристосованість для людей з інвалідністю санвузлів (туалети тощо);
  • послуги: таксофони, банкомати, поштові скриньки, різноманітні торгові та квиткові апарати, віконечка кас, інформації і ін.
  • наявність візуальної інформації про місце розташування елементів доступності.

Пропонована увазі спрощена методика обстеження та надання пропозицій. Вона передбачає доступність лише в найнеобхідніших громадських місцях з найелементарнішими елементами доступності. Поради і вимоги, подані у цій методиці, в переважаючій більшості спираються як на чинні в Україні будівельні норми, так і на світові норми, які в перспективі будуть прийняті і в Україні, оскільки вона орієнтується на Євросоюз.

Якою ж має бути доступність відповідно до нормативів?

1. Прилегла територія (містобудівні вимоги).

2. Місце для паркування автотранспорту.

3. Входи/виходи, двері.

4. Доступність всередині будинку.

5. Туалети.

6. Наявність інформаційних табло/піктограм.

Дополнительная информация